Сколихнулась Україна
від скорботи і жалю. Припустилися від чорного болю жалобних стрічок Державні
прапори. Запізнілими дзвонами шукаємо мільйони українських душ, щоб вписати їх
в історію Пам'яті.
1933
рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного
тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших країн. Жахливо навіть через
78 роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на
благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут
раптово зник хліб, люди залишалися без зернини. І це у врожайний 1932 рік.
Пухли старі й малі, вимирали роди і села Смерть бродила на шляхах, на полі, в
хатах.
Україну називали житницею, але, грабуючи її, по-справжньому не давали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоч і сильна духом.
Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об'єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією. Адже й нині живе у пам'яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горя до краю.
Нині доля Батьківщини
в руках ваших батьків, завтра – у ваших. І щоб ніколи не повторилися трагедії
народу, щоб ваші руки були міцними, надійними, голови – світлими, а серця –
благородними. Щоб знали, якими кривавим був шлях до свободи, й дорожили нею.